Журналісти Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» Київського Палацу дітей та юнацтва відвідали Державний політехнічний музей імені Бориса Патона при КПІ ім. Ігоря Сікорського, де відбувся круглий стіл з нагоди 40-річчя Чорнобильської трагедії.
У заході взяли участь люди, чиї долі безпосередньо пов’язані з історією катастрофи: народна артистка України, ведуча концертів та телемарафонів на чорнобильську тематику Тетяна Цимбал, президент міжнародної організації «Союз Чорнобиль – Фукусіма», журналіст Валерій Макаренко, інженер-теплоенергетик, майстер монтажного Чорнобильського тресту «Південтепло» Володимир Закревський, телеоператор, фільмував ліквідацію аварії в перші місяці Сергій Курилик та заступник керівника групи штабу Цивільної оборони Києва з дезактивації стічних вод від радіоактивного забруднення Анатолій Крисенко.
Проте, попри поважний склад учасників, особливу увагу привернув виступ телеоператора Михайла Лєбєдєва, який у перші місяці після аварії фільмував ліквідацію її наслідків. Його спогади — це не архів і не реконструкція, а досвід людини, яка опинилася в самому епіцентрі подій.
«Якби мене запитали, що запам’яталося найбільше, я б сказав — це присмак йоду».
Ця деталь звучала майже фізично відчутно. За словами очевидця, у перші дні ліквідатори використовували найпростіші засоби захисту, намагаючись бодай частково зменшити вплив радіації. Умови роботи часто не відповідали масштабу небезпеки.
«Війну ми чекали, а Чорнобиль — ні. Нам просто сказали, що щось там вибухнуло», — згадує Михайло Геннадійович, підкреслюючи, що тоді знали лише напівправду.
Аварія сталася 26 квітня, однак офіційне повідомлення з’явилося значно пізніше. Ці дні мовчання стали критичними: поки більшість громадян жила звичним життям, ліквідатори вже працювали в зоні підвищеної небезпеки, ризикуючи здоров’ям і життям.
Історії учасників круглого столу засвідчили: Чорнобиль — це те, про що має знати кожен. Це не лише сторінка підручника. Це досвід, який і сьогодні відгукується в людських долях.
Кожна доля ліквідатора чи очевидця — це частина величезного щита, який вони тримали не лише над Україною, а й над усім світом.
Пам’ять про ці події — не формальність і не дата в календарі. Це відповідальність, яка залишається з нами. Не лише сьогодні й не лише завтра — ми маємо пам’ятати ці події все життя та передавати цю пам’ять нащадкам — без прикрас і без забуття.
Анастасія БОГДАН, вихованка гуртка «Юні репортери»
ІТА «ЮН-ПРЕС» КПДЮ (ліцей №304)
Фото: Людмила ТОМАШПОЛЬСЬКА