“Літературна сторінка” відкриває творчий доробок переможців міжнародного медіафестивалю-конкурсу “ПресВесни на Дніпрових схилах”. Поезія, есе, оповідання та роздуми молодих авторів — це історії, які варті уваги. Знайомтеся з найкращими роботами медіафестивалю та відкрийте нові таланти.
(оповідання з елементами казки)
Ще з самісінького дитинства я точно вирішила, що хочу стати героєм.
Я жила у звичайнісінькому селі разом з бабусею Надею, котом Бертаном, курми та старою коровою. Ще там є чудовий фруктовий сад і великий город.
Жилося мені доволі непогано. Щоранку бабуся годувала смачною їжею, дозволяла гратися цілими днями, а ввечері я засинала у своїй затишній будці на теплій підстилці.
Одного разу на самісінькому світанку побігла гуляти зі своїми друзями-сусідами – Баррі й Ерною. Ми бавилися на невеличкій галявині в зеленій, мокрій від ранкової роси траві, наздоганяли одне одного, перестрибували, тікали, сковзалися, перекидалися, висолопивши язики. А набігавшись досхочу, відпочивали собі на купі соломи й роздивлялися хмаринки в небі. Гадаю, усі зловили себе не думці, що в дитинстві розглядали хмарки — це … коли замислюєшся, яка з них на що схожа.
Ось ця, наприклад, неймовірно нагадує запашну кісточку. Ця – неначе наша корова: у неї на голові є два кумедні роги. Не знаю, навіщо вони їй здались, адже борюкатися ними тут нема з ким.
Та раптом до нас підбігла якась молода собачка. Мабуть, не місцева, адже раніше я її тут ніколи не бачила. Друзі теж озирнулися, аби поглянути на нову гостю.
– Привіт! – привіталася вона. – Мене звати Стрілка.
Баррі й Ерна дивилися на неї з підозрою. Стрілка була одягнена в незвичну форму із дивними «тримачками» зверху. Вона була високою та стрункою, а на її ошийнику красувалися… людські літери. На жаль, я не вмію читати.
– Я – Зірка! – відповіла я, коли зрозуміла, що просто мовчки розглядати її з голови до п’ят буде якось неввічливо. – Приємно познайомитись! А це мої двоє друзів – Баррі й Ерна, – я махнула на них хвостом.
– А чому в тебе такий дивний костюм? – поцікавився Баррі.
Мені, звісно, теж було цікаво дізнатись…
– Просто я саперка! – відповіла Стрілка. – Працюю в ДСНС, допомагаю військовим знаходити міни й інші вибухонебезпечні предмети. Це там я отримала такий бронежилет.
ДСНС? Міни? Вибухонебезпечні предмети? Бронежилет? Ніколи раніше не чула таких чудернацьких слів!
Я сиділа й зацікавлено слухала Стрілчині розповіді, тоді як моїх друзів це не надто приголомшувало.
– Брешеш! – прогарчав Баррі. – Ніяка ти не са-… саперка, чи як тебе там! Ти просто хвалько!
І Баррі побіг додому. Ерна щось пискляво підтакнула і теж зникла в гущавині. Ми зі Стрілкою залишилися наодинці. Удвох, на галявині, по коліна в росяній траві, а тепле весняне сонечко пестило нас своїм лагідним промінням.
– А «допомагати військовим знаходити вибухонебезпечні предмети» – це як… супергерой? – тихенько запитала я.
– Ну… щось таке…
– Круто! – я аж підстрибнула. – Я теж хочу бути супергероєм, як ти!
Стрілка всміхнулася.
– Але для цього потрібно багато тренуватися, вчити команди… Ти впевнена?
– Упевнена! Я буду сумлінно тренуватися й вчити ті… команди!
– Ну, тоді ти точно станеш тим, ким хочеш! – відповіла Стрілка й зникла з галявини.
Уранці наступного дня я глибоко замислилась над тим, що потрібно, аби стати героєм. Звісно, це перш за все, бронежилет. Як же без нього? Такі круті костюми носять лише справжні суперсапери! Але де такого взяти?
Я пішла в садок. Там, між двома стовпами, була натягнута мотузка, на якій сушилися випрані речі. Я була певна, що знайду там щось цікавеньке!
На мотузці висіли бабусині штани, дві сорочки, кухонний фартух і одна велика в’язана шкарпетка. Але куди ж поділася друга? О, ось же вона, впала на траву. А поряд, о чудо, – в’язане кільце, яке надівають замість шарфа. Снуд, чи як там його. Гадаю, бабуня Надя не буде проти, якщо я зроблю шикарний супергеройський костюм!
Я підняла той снуд із землі й почала розмірковувати вголос:
– Так, щоб пошити з цього бронежилет, потрібно зробити чотири дірочки – тут, тут, тут і тут. Перш ніж ви встигли б вимовити «супергеройський костюм», бронежилет був готовий. Щоправда, приміряти його було дещо складно: я геть заплуталась, яка дірочка для чого. Та де ви бачили супергероя, що навіть власного костюма вдягнути не може?! Атож, я теж таких не зустрічала. На мить я засмутилася. Але не здалася!
Там-тарам! Усе вийшло! Тепер я точно наймодніша собака в селі, а може, навіть у цілому світі! Друзі точно від заздрощів попадають, побачивши мене. Піду покажусь бабусі, яка я гарна. Вона точно здивується!
Та, як не дивно, бабуся Надя радше розсердилася, аніж здивувалася. Вона скрикнула: «Ах ти ж, мала шибенице! Розпанахала мій улюблений теплий шарфик!» – і боляче вдарила мене по носі. Я скривилася й подумала: «Ну й нехай. Я завжди знала, що старенькі нічого не тямлять у сучасній моді!»
Напевно, супергерої славляться-таки не лише костюмами…
Чим же іще? О, знаю! Придумала! Бабуся Надя загалом дуже працьовита людина. Нелегко їй, мабуть, доглядати за всіма її тваринами, а також за й садом та городом. Так от, я вирішила зробити за неї усю господарську роботу, коли вона піде до магазину. «Ото вона зрадіє! – потерла я задоволено лапи. – Треба лишень дочекатися…»
Чекати довелося недовго. Бабуня зібралася пекти смачний медовик до приїзду свого сина Антона і зовсім забула, що в неї закінчилося борошно. Вона гарно вдягнулася, узяла свій гаманець, торбинку та пішла в магазин.
Я озирнулася. З чого ж почати? Спершу потрібно нагодувати корову. Вона, бідолаха, мабуть, дуже голодна.
Бабуня Надя бере свіже сіно для корови в невеликому будиночку в саду. Там, до речі, дуже приємно лежати – м’яко й затишно. Але цього разу я прийшла сюди зовсім не для цього. Я ж таки супергерой, а супергерої не валяються в купах сіна! Ухопила жмут сіна в зуби, але він увесь розтрусився дорогою до коров’ячого хліву. Я спробувала вдруге, цього разу міцніше стиснувши щелепи, але змогла принести лише трохи. Корова виявилася напрочуд приязною: вона вдячно зжувала те, що мені вдалося доправити до пункту призначення.
Утретє знову нічого путнього не вийшло. Та що ж це таке?! Мабуть, лише бабуся вміє носити сіно корові, не розтрушуючи його дорогою. Ну й нехай – там іще он скільки справ!
На мене чекав город. Не раз я бачила, як бабуня прополює там грядки, щоб не росли бур’яни. Для цього у неї є дерев’яна палиця з маленькою залізною кельнею на кінці. Хоча навіщо мені та кельня, якщо в мене є просто чудові лапи з прекрасними кігтями, які ніяк не гірші в загрібанні землі.
На городі ростуть помідори, полуниця, кріп, огірки, петрушка, часник, цибуля, а в кінці – ще й картопля. Чимало роботи, але суперзірка впорається з усім!
І я почала працювати. Я рила, рила, рила, копала, копала, копала. Хух, уже й лапки втомилися. Але коли уявлю, як зрадіє моя хазяйка, одразу наче з’являються нові сили.
Усе, город я посапала. Яка ж краса! Усе-усе перерито-перекопано. Можна йти далі.
Далі потрібно зібрати яблука. Їх уже он скільки нападало! Я спробувала обережно підняти з землі велике червоне яблуко, але воно виявилося дуже слизьким та твердим й одразу випало з мого рота. Що за день такий? Усе з рота сиплеться. «Потрібно міцніше стиснути щелепи», – подумала я і знову вхопила яблуко. На ньому залишилися сліди від моїх гострих зубів, але нічого: так бабуся точно знатиме, що це я їх зібрала. Яблука я складала у невеличке металеве відерце. Та коли воно було повне, я почала складати яблука деінде: у кошик, у куряче гніздо, під поріг, а пару – навіть у бабусин капець. Ну це ж краще, ніж аби вони просто валялися в саду, чи не так?! Невдовзі й з цим було покінчено. Що в нас далі?
Далі варто випрати білизну. У тазику біля криниці у дворі вже набрана вода, поряд – брудні речі в кошику. Це буде просто. Тільки потрібно знайти мило… А, ось воно, зараз візьму… О ні, щойно я його торкнулася, воно стрибнуло на бетонну доріжку. Я намагалася його наздогнати. Та щоразу, коли я легенько штовхала його носиком, намагаючись узяти, мило ковзало все далі й далі по всьому подвір’ї.
Уже весь двір блищав, коли додому повернулася бабуся Надя. У руках вона тримала два важкі пакети, а в очах у неї читався чистий жах. Я привітно помахала їй хвостиком. Ну й нічого, що речі випрати не встигла, – я ж і так багато всього зробила!
Та бабуся, мабуть, думала геть інакше… Вона довго лаяла мене словами, що не гоже писати в порядній книжці, а потім прив’язала мене за будинком до паркану. Е-е-е-ех, ото подяка така!
Сидіти прив’язаною було дуже нудно. Особливо, коли ввечері має приїхати бабусин син. І я, мабуть, уже з нудьги там померла б, якби не мій сусід.
Я вже згадувала Бертана — це масивний рудий кіт, з біленькими лапками та китичками на вухах. У нього лукаві зелено-жовті очі й поважна, вишукана хода. Ще він просто неймовірно швидколазив по деревах, та так вправно, що сама білка позаздрила б його майстерності.
Бертан вмостився на паркані, що мене до нього прив’язали, і спитав:
– Ну що, геройко, допомогла? – вишкірився він. Не люблю, коли він так шкіриться. Це уміють лише коти. Я відвернулася від нього й набурмосилася.
– Ну, що я вже не так сказав?
Проігнорувала його питання… Та робити все одно було нічого, тож я вирішила зізнатися в усіх своїх геройствах. Треба відзначити, що той котяра сміявся, аж за боки хапався, наче я йому щось смішне розповідала.
– Город сапала?! – реготав він, – ну й придумала! Що-що, речі прала?! Ха-ха!
Ех, а він таки має рацію. Не бути мені супергероєм. Не бути мені сапером. На це здатні лише обрані, як-от, наприклад, Стрілка. Я ж, насправді, просто собі звичайнісінька сільська собака й залишуся такою назавжди…
Бертан уже збирався йти. Він позіхнув, потягнувся і хотів було скочити з паркану, як раптом різко обернувся, кліпнув і заглянув простісінько мені в очі таким поглядом, що аж мороз по шкірі побіг.
– Розумієш, – почав було він, знову вмостившись на паркані, – загалом ти не така вже й погана. І є в тебе те, що ніколи не підведе тебе – це твій запал. Бути героєм – це, наче, розповідати історію. І якщо та історія цікава, глибока та варта уваги, з часом купа людей буде захоплюватися твоїми вчинками і навіть братиме з тебе приклад. Але будь уважна, не поспішай, завжди вислуховуй думки інших та слухайся свого серця! Повір, у тебе ще все попереду!
(замальовка)
“Надихайтеся чужими прикладами”
Живе любов у серці
Нещодавно одна моя доросла знайома промовила фразу «у минулому житті…», маючи на увазі часи до 2022 року. Звичайно, я її зрозуміла, але ці слова вразили мене до глибини душі. Дійсно, війна розділила життя кожного українця на «до» та «після». А й справді, за цей час ворог убив тисячі людей, знищив ущент міста й села, принісши в нашу країну горе і біду. Досі люди втрачають своїх рідних, власні домівки, домашніх улюбленців, ховаються в бомбосховищах, відчайдушно молячись, аби завтра настало. Те, що раніше здавалося буденним, – спокійні ранки, безпечні прогулянки містом, плани на майбутнє – тепер це те, за що ми маємо боротися.
Війна змусила кожного з нас навчитися цінувати прості речі: розмови з близькими, тихі ночі, щирі посмішки і відсутність сигналу повітряної тривоги за вікном. Війна змінила усе довкола і змусила змінитися нас самих. Українці стали значно сильнішими духом, більш згуртованими і навчилися підтримувати одне одного навіть у найскрутніші часи.
Гадаю, спільне горе нас об’єднало. Усі ми, українці, тепер маємо спільну мрію і мету. Кожен з нас прагне миру, безпеки та спокою. Та для цього усім нам потрібно докласти зусиль.
Найважливіші люди для нас наразі, безсумнівно, – військові. Ті, завдяки кому ми маємо дах над головою, люблячих людей поруч, можливість рости й навчатися. Українське військо – це хоробрі, сильні, мужні люди, і я ними дуже пишаюся. У лавах Збройних Сил України зараз перебуває і мій рідний дядько Костя. Мені не так часто вдається з ним поспілкуватися, але час від часу я чую певні історії, розмови між батьками та родичами, і це дає мені змогу по шматочках скласти своє власне враження про життя в умовах постійної небезпеки.
Одного разу мій дядько та кілька його військових-побратимів змушені були шукати місце для ночівлі в селищі, звідки евакуювалися більшість мешканців через велику загрозу обстрілів та ракетних атак. Сусіди дали їм контактні дані власників одного з покинутих будинків. Мій дядько їм зателефонував і отримав дозвіл на тимчасове проживання. Тож невдовзі військові приїхали туди гуртом і почали розкладати речі, наводити лад, стелити ковдри – одним словом, хазяйнувати.
Але раптом мій дядько помітив щось дивне. На підлозі й підвіконні повсюди були невеличкі відбитки лап. Костя сповістив про це своїх товаришів, і усі вони зійшлися на думці, що сліди належали котові, хоча радше кошеняті. Схоже, у цьому будинку уже був один мешканець… Проте де ж він?
Довго шукати не довелося – уже через кілька хвилин один із військових помітив порожню картонну коробку, що спочатку лежала в кутку кімнати, а потім несподівано почала підозріло рухатися вбік. Мій дядько першим зголосився подивитися, що ж там таке, і, піднявши коробку, помітив невеличкий рудо-білий клубок хутра, що набув оборонної і дещо зляканої позиції водночас. Котик був уже не маленьким кошеням, але дорослим його назвати було також важко. Ніхто сповна не розумів, як саме він опинився в тому будинку – можливо, господарі його тут залишили, можливо, він сам приблукав… Але для мого дядька це не мало великого значення – він завжди любив тварин, особливо котів.
Тепер у пухнастика були господарі. Він більше не був бродячим котом, і тому варто було вигадати йому якесь ім’я. Тож мій дядько із побратимами, попутно наводячи порядки у будинку, почали сушити голови іще й над тим, як назвати їхнього нового друга.
Ім’я неодмінно мало щось означати. Адже це дуже важливо – хіба ж годиться називати справжнього кота-вояка якимось беззмістовним іменем? Це чимось схоже на підбір позивного для військового: адже потрібно було обрати щось коротке, чітке, легке для вимови і водночас унікальне та зі своєю історією. Пропозицій було чимало: хтось пропонував назвати його іменем, яке пов’язане із військовою справою – як-от Дрон, Снаряд чи Вісник, хтось взагалі пропонував не заморочуватися і кликати його Рудьком або Пушком.
Перериваючи ці надважливі обговорення, кошеня занявчало. «Можливо, він зголоднів», – подумав Костя, і дістав із сумки харчі, які військові готували собі на дорогу. Та згодом виявилося, що котик не їсть ні каші, ні картоплі, ні хліба… Проте м’ясну котлету збаламутив за мить. Військові всміхнулися: перебірливй він, бачте.
І тут Костю наче осяяло. Він згадав про свого напарника, із яким вони дещо раніше працювали разом. Одне із завдань, на жаль, виявилося для нього останнім. Костин товариш, захищаючи свою команду від наступу ворога, віддав своє життя… Це одна з тих історій, які важко прийняти і ще важче забути. У нього був позивний – Плут. Я вже не пам’ятаю, чому саме його так називали, але це ім’я глибоко врізалося в пам’ять. Він був зовсім молодим, але водночас неймовірно хоробрим і відданим. Його любили, поважали, йому довіряли. Його загибель стала болем, який об’єднав усіх, хто його знав. Це тиха, гірка втрата, що залишає слід у серці кожного.
Плут… Як же боляче про нього згадувати.
Костя вирішив назвати котика на його честь. Адже у них було дещо спільне. Плут, якщо вірити розповідям про нього, також був доволі перебірливий у їжі. Мій дядько поділився своєю ідеєю із побратимами, і один із них запропонував назвати кота Блудом. Плут, Блуд – чимось схоже, правда ж? Коротко, впізнавано, а головне – це таки має сенс.
Костя і Блуд встигли потоваришувати. Котик завжди спав поруч, чекав на нього, дозволяв себе пестити. А одного дня мій дядько навіть дістав для нього справжнісінького котячого бронежилета! Щоправда, гадаю, він спершу призначався для маленьких порід собак, проте Блудові він підійшов ідеально. Котик виявився спритним і хоробрим. Він не боявся людей довкола – проте гладити себе майже нікому не давав, за винятком, хіба що, мого дядька. Також він нерідко бував у військовій машині – неначе справжній вояк.
Так тривало кілька місяців, аж доки моєму дядькові не дозволили навідатися до своїх рідних у кількаденну відпустку. Це була довгоочікувана подія. Проте Костя хвилювався: якщо він поїде, хто ж так само відповідально наглядатиме за Блудом? Тож, трохи повагавшись, він вирішив брати котика в мандри із собою.
Найбільше новому товаришу зраділа Зоряна – Костина донечка. Вона ще геть мала – лише нещодавно пішла до першого класу. Пам’ятаю, як мій дядько розповів їй всю цю історію про те, як у родині військових з’явився котик-вояк. І тоді вона сказала: «Тату, так ти, виходить справжній герой!» Костя трохи знітився: «Герой? Та ні, доню, ніякий я не герой. Я ж нічого не зробив». «Звичайно, герой! – не вгавала Зоряна. – Ти врятував цього котика і тепер він у безпеці, тепер у нього є своя родина!»
Я була свідком цієї ситуації, адже тоді якраз приїхала до бабусі на канікули, і вся наша велика родина зібралася разом. У цю мить я усвідомила одну дуже важливу річ. Як дивно і водночас надзвичайно, що військові, щодня маючи справу з ворогом, якого ненавидять усім серцем, хоробрі, непохитні та міцні духом, всередині залишаються справжніми ЛЮДЬМИ – щирими, добрими, милосердними до безпомічних істот. І в цьому наша українська правда! Ми не прагнемо отримати те, що нам не належить, проте ми захищаємо своє, будь-якою ціною. Ми не жадаємо чужого болю, але не дозволимо забрати наш дім, нашу землю. Ми не несемо руйнування заради руйнування – ми боремося заради майбутнього. І навіть тоді, коли навколо біль, страх і втрати – ми не втрачаємо головного: здатності відчувати, любити, допомагати. І саме тому в найтемніші часи в нас вистачає світла, щоб залишатися людьми. І поки в наших серцях живе любов – нас неможливо зламати. Адже добро завжди перемагає зло!
(нарис)
Я люблю …
Про любов можна говорити безмежно багато! Я люблю малювати. І писати історії я теж люблю. А ще я люблю плести з бісеру, шити, в’язати, складати оригамі… І насправді цей список можна продовжувати ще довго. Але малювання і написання розповідей — це те, до чого справді лежить моя душа. Ще з дитинства я любила вигадувати, щось створювати, майструвати. Саме тому я і мрію бути дитячою письменницею, а також ілюструвати власні книжки, адже вважаю, що читання книг дозволяє дітям пізнати світ якнайкраще, доторкнутися до незвіданого.
Щоправда, це рішення я прийняла не одразу. О-о-о, ким тільки я не хотіла бути в дитинстві! І лікаркою, і шеф-кухаркою, і перукаркою, і… навіть… кінологом. Можливо, бути письменницею – це все ж таки ще не моє остаточне рішення. Хтозна… Але до писарської справи я завжди мала неабиякий хист. Ще з третього класу постійно беру участь у різних письменницьких конкурсах, і, ви, звичайно, не повірите, але у мене було понад тридцять спроб написати власну книгу! Моя проблема в тому, що я часто не доводжу справу до кінця, як Аля з твору Галини Малик «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» – обожнює цю письменницю та її твори. От, наприклад, напишу я пару розділів своєї історії, а уже на наступний день вона здається мені якоюсь недолугою.
Але то нічого, адже мій вбудований генератор ідей в голові одразу ж вигадує
новий цікавий сюжет.
Можливо, моє бажання писати книжки виникло через те, що я дуже люблю їх читати. Удома в мене є своя власна бібліотека. Як я сама рахувала, вона налічує понад 100 книг, з яких я вже прочитала практично всі. Деякі усе ще лежать на полиці недоторкані. Мені вони поки що не здаються надто цікавими. Мабуть, я для них ще трохи замала. Водночас деякі інші книги, навпаки, стають занадто дитячими. Нові книги знаходять собі місце на полицях. 3а старі ми час від часі відвозимо до бабусі на горище, де вони мирно спочивають. Люблю уявляти, як в далекому майбутньому показуватиму свої книжки власним дітям, читатиму свої закінчені і не зовсім історії, а вони із захопленням слухатимуть, пишатимуться мною, і мріятимуть стати такими ж творчими…
У школу я прийшла уже навчена читати. І без зайвої скромності скажу, що завжди мала найвищу техніку читання серед однокласників. Моя вчителька завжди говорила мені, що у свої 7-8 років я читаю на рівні дорослої людини, і вона мала на увазі не лише швидкість, а й інтонацію та розуміння прочитаного тексту. Не раз запитувала маму, коли навчилася читати, на що вона мені відповідала щось на кшталт: «Не пам’ятаю точно, але дуже й дуже давно». Коли я була зовсім маленькою, найчастіше книжки мені читала мама. Або бабуся. Це був наш щоденний ритуал. Але моя справжня любов до книжок почалася в сім років. «Джуді Муді» – це серія книг, яка насправді зробила мене мною. Я й досі зберігаю в себе вдома усю колекцію цих книг: шістнадцять основних книжок і два спецвидання. У цих ілюстрованих книгах розповідається про життя кумедної восьмирічної дівчинки. У неї буває поганий настрій, вона не любить робити домашку, і її нерідко дратує власний молодший брат. Але вона творча, мріє стати лікаркою, любить малювати і має двох найкращих друзів. Джуді навчила мене тому, що навіть коли ти дещо дивний і дехто не розуміє тебе, завжди знайдуться й ті, хто тебе полюбить і підтримає. Навчила не соромитися того, ким ти є, і в будь-якій ситуації залишатися життєрадісною і позитивною людиною…
Зараз, перечитуючи улюблені дитячі книги, я відчуваю ностальгію. Трохи сумно від того, що спочатку, коли тільки починаєш читати певну серію книг, її головні герої дещо старші за тебе, згодом стаєш з ними одного віку, а потім — ти продовжуєш рости, а твої улюблені персонажі так і лишаються безтурботними дітьми. А може то й на краще – не знаю. Як би там не було, завжди, коли я розглядаю ілюстрації у цих книжках, на її сторінках замість самої Джуді Муді я бачу семирічну себе. І це одночасно і сумно, і приємно.
Після «Джуді» я, звичайно, читала ще десятки книжок. Поміж них «Тореадори з Васюківки», «Бартімеус», «Останниця», «Зграя», «Коти-Вояки», «Гаррі Поттер» — це лише маленька частка. У моїй колекції є книги, читаючи, які можна поплакати, посміятися, розгадати таємницю, відчути себе кимось іншим – людиною чи не дуже. Вони всі такі різні, але водночас — чудові.
Тож, книги – це невід’ємна частина мого життя. Саме вони допомагають знаходити відповіді на складні запитання, наповнюють мене знаннями, почуттями та новими ідеями, надихають творити й мріяти. Усе, що ми робимо сьогодні, змінює наше завтра. І я щиро вірю, що майбутнє нашої країни буде світлим, радісним, а найголовніше – мирним! І саме розумні, творчі, талановиті, наполегливі люди можуть досягти успіху та домогтися змін на краще. Упевнена – я буду поміж них!
Вікторія ПІЛЬГУН (ІІ місце), керівник Оксана Юшманова, Криворізька гімназія № 126, Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.