Клуб “Celebrity”
Початок 1998-го року, мені 12. Я твердо вирішую, що хочу:
А) стати журналістом
Б) почати працювати за спеціальністю чим швидше.
Мама сказала, що в Київському Палаці дітей та юнацтва є таке собі агентство «Юн-прес» – школа юних журналістів.
Ясно, мені туди треба! Я поїхала і записалась!
З вересня 1998-го почалися заняття, то мені вже 13 виповнилось.
В 14 я опублікувала першу статтю у справжній «дорослій» газеті.
По-моєму, це був цілий «Вечірній Київ», де тоді була «молодіжна вкладка», або «Україна молода» (треба знайти – колись я все це зберігала, але, здається, воно загинуло у вирі переїздів).
Ну, і пішло-поїхало)))).
З 15-ти я повноцінно працюю.
За місяць мені виповниться 40.
А за три – 25 років як я в професії.
Найкращій професії в світі, яка не набридає, не замахує, а тільки драйвить і спонукає до безупинного розвитку, адже світ навколо стрімко змінюється і ти маєш відповідати.
Власне, вся ця «пєтрушка» завдяки «Юн-пресу».
І я не перебільшую.
Навички професії я здобула саме там. Так, це можливо в підлітковому віці – питання твого підходу до справи просто.
Головне, що така можливість у мене була (безкоштовно, до речі).
Повноцінна можливість не просто спілкуватися з однолітками-однодумцями, весело та з користю проводити час, а й реально опановувати професію завдяки прекрасним педагогам.
Прекрасним.
Від Бога просто. Елена Жога, люблю вас).
Писати мене навчили саме в «Юн-пресі», в газеті «День» (куди мені пощастило потрапити парламентським кореспондентом в мої 17) – «дошліфували».
Як результат, перші два роки в Інституті журналістики мені було не дуже цікаво (ссорі. Тікає). Ну, бо за спиною був «Юн-прес» і робота в щоденній (!) газеті.
В останній рік школи і в перший рік інституту (2002) я в «Юн-пресі» викладала.
«Керівник гуртка «Дитяча редакція» – мій перший запис в трудовій книжці).
Віддавала данину, так би мовити)).
Здається, саме в той період я для себе чітко усвідомила: якщо Господь дав мені талант, я маю за це дякувати. Дякувати і віддавати.
Наприклад, хтось здає кров регулярно; хтось – їздить до стареньких в пансіонати; хтось – опікується тваринами. А я вирішила, що віддаватиму свої знання і навички. Вчитиму інших тому, що вмію сама. Чого, свого часу, мене навчили в «Юн-пресі».
Так в моєму житті зʼявилась педагогіка (хоча класичним педагогом я себе не вважаю, скоріше – ремісником, який свідчить власним прикладом).
І от я вже девʼять років – викладачка в рідному ІЖ, а останні три – ще й запрошена професорка Карлового Університету Праги.
Коротше.
Нині Палацу – 90 років!
Тут наразі займається близько 10 тисячі дітей – від зовсім маленьких до старших школярів.
Гуртків я навіть не знаю скільки десятків.
Від нашого «Юн-пресу» чи дитячої Дипломатичної академії до астрономії і народної хореографії.
Коли сьогодні ми, випускники, вручали відзнаки юним зіркам Палацу (в різних сферах), я ледь стримувала сльози.
Ну, бо реально повернулася в свою юність. Ті самі талановиті підлітки навколо, ті самі мрії, ті самі прагнення, наші газети, поїздки на творчі фестивалі, якісь заходи, дискусії, найкращі друзі на все подальше життя.
Все те саме, тільки тепер з айфонами)).
Впевнена, в цих дітей все в житті складеться. В мирній, процвітаючій Україні. Яку вони розбудовуватимуть.
Ну, бо в Палаці по-іншому просто не буває.
В мене майже немає старих фото((( десь згінули(( (тому у кого що є – кидайте в лічку плііііііііз).
Але от трошки підібрала пари.
На перших двох ми з Надією Іллюк, керівницею інформаційно-творчого агентства «Юн-пресу» вже бозна скільки років. Нашою «мамою» і безумовним прикладом – в житті і ставленні до свого діла.
Значить, сьогодні і друга, то 2003 рік (я вже студентка). Різниця між фото 22 роки.
Справедливості заради: ми взагалі не змінились.
Третя і четверта фотки – я намагалась відтворити старий кадр.
Соня КОШКІНА, українська журналістка,
співвласник і шеф-редактор інтернет-видання «Лівий берег»