Автор цього матеріалу — Ігор Диба, є щорічним учасником конкурсу «Повіримо у себе», який проходить за ініціативи Київського міського центру соціальних служб уже понад 30 років і формує культуру поваги, відкритості та безбар’єрності. Цього року він став переможцем літературних читань у категорії «Молодь» у жанрі «Публіцистика».
Під час Літературних читань, які традиційно проходять у Київському Палаці дітей та юнацтва, педагоги та юні вихованці Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» презентували роботи учасників. Тож автор запрошує читачів до мандрівки в його власну життєву історію й сподівається, що стаття надихне читачів переглянути термінологію інклюзивного середовища й ставлення людей до цієї проблеми. А вона існує…
Моє життя тісно переплетено зі словом, бо маю філологічну освіту і як людина з інвалідністю часто натрапляю на некоректні вислови, такі як: «нормальні – ненормальні». Питання, що вважати нормою, а що ні, залежить від життєвого досвіду і глибини світогляду певної особистості. На мою думку, вислів «нормотипові» – є цілком прийнятним у певних ситуаціях для проведення аналогій з науковою або медичною метою.
Часом звертаю увагу на вислів «люди з обмеженими можливостями». Невже? Якщо вдатися до деталей, то побачимо – можливості кожної людини обмежені, причому не завжди дискримінаційними нормами. Людське існування – рамки закону, службового становища, моралі тощо. На мою думку, не потрібно своїми висловами накладати на людей певні обмеження, зважуючи на їхній стан. Людина в цьому є невинною, а сприйняття себе, якщо говоримо про будь-яку форму інвалідності, — складний психологічний процес, що потребує тривалого часу.
Часто у спілкуванні трапляється вислів «люди з особливими потребами». Цей вислів не зовсім коректний. Світогляд сучасного європейця полягає в широкій індивідуалізації особистості, зважаючи на захоплення, риси характеру тощо. Взявши до уваги цей приклад можу сказати, що кожна людина має особливі потреби. Тому рекомендую вживати терміни, закріплені у відповідних законах України та Конвенції про права людей з інвалідністю.
З весни цього року я займаюся громадською діяльністю у сфері роботи з дітьми з інвалідністю. Для мене це важливий життєвий етап в усвідомленні, що я не один із такою проблемою, в розумінні свого досвіду й цінності для людей.
Наведу ще кілька образливих фраз. Нещодавно в телефонній розмові з подругою натрапив на «різкий» вислів:
«Мій друг – децепешник, має хорошу пам’ять!». Звісно в цій ситуації змовчав, бо майстерність філолога іноді полягає у мовчанні та концентрації на меті розмови, а не виправленні помилок. Звісно, аналіз сказаного залишив неприємний осад у моїй душі і ось чому:
- я за віком належу до категорії «молодь»;
- не рекомендую застосувати цей вислів у згаданому вище контексті, бо це звучить принизливо, безапеляційно, ніби на тобі поставлено хрест;
- абревіатуру «ДЦП» можна вживати лише у стійкій сполученні зі словом «діагноз». У такому випадку йдеться про висновки медиків, а не про особистісні характеристики певної дитини.
Рекомендую вживати сполучення: дитина з інвалідністю, також допустимі варіації, коли вказується родинний зв’язок або соціальний статус: син/дочка, брат/сестра, учень/учениця з інвалідністю.
Стосовно дорослих людей краще вживати вислови: «людина з інвалідністю» або «людина, що має інвалідність з дитинства» (це виняток, коли треба вказати на тривалість захворювання).
Часто в розмові між людьми можна почути термін «глухонімий». Цей вислів є дискримінаційним із кількох причин:
- люди, що не чують, користуються жестовою мовою при розмові;
- більшість людей із порушенням слухової функції володіють навичками письма. Тож, якщо доводиться спілкуватися з такою людиною без участі кваліфікованого перекладача, просто напишіть їй те, що потрібно.
Дискримінаційне слово «німий» — замінне описовим словосполученням (той/та, що не говорить).
У своєму колі друзів я маю людей, що не говорять. Вони теж мають контакт зі світом за допомогою емоційної сфери: крик, плач, посмішка, концентрація погляду на об’єкт, вказівка рукою на об’єкт тощо.
Таким чином спростовано ще один міф: людина, яка не говорить, чує — розрізняє та емоційно реагує на голоси інших людей, на події навколо та просто не висловлює це вербально через мовлення. Людина, що не чує — спілкується жестовою мовою, або висловлює думку на письмі.
Страшно чути й усвідомлювати, що для деяких людей третє грудня – «свято». Почувши цю тезу хочеться крикнути: «Агов, а що святкуємо?». Третє грудня – не свято, а скоріше нагадування про людей, що так потребують підтримки, а не жалості у мінливому світі.
Звісно не можливо в одній статті охопити всю дискримінаційну лексику щодо людей з інвалідністю, але сподіваюся це стане вдалою спробою, аби комусь із нас стати толерантнішими та сприяти інклюзії, бодай у словах і в ставленні. Це не потребує серйозних ресурсів, але є важливою зміною у нашому громадянському середовищі.
Ігор ДИБА, переможець літературних читань конкурсу «Повіримо в себе» у жанрі “Публіцистика”